Меню

Реєстрація

Погода

Погода в Хмельницком

Угорщина

БудапештПоходження угорців, історія яких йде в давні часи, науці досі точно встановити не вдалося. Однак, за усталеною точкою зору, в угорців у різні часи не могло не бути тісних контактів з фінно-уграми, які жили в районі Уралу, а пізніше - і з тюркськими народами внутрішньої Азії. Наука має дані, які дозволяють зробити екскурс в далеке минуле і навіть прослідкувати історію угорців від наших днів до епохи існування їх "древньої прабатьківщини", що містилася на південному заході від Уралу вздовж річки Волга. Тут (на території нинішній Башкирії) предки угорців жили в першій половині першого тисячоліття до нової ери. А ось через тисячу років вони раптом опинилися на степових просторах між річками, що впадають у Чорне море. Одна з хвиль переселення азіатських народів занесла кочівників ще далі на захід. Перехід через Карпати (у 895-896 рр.) привів їх в Карпатський басейн, де вони осіли остаточно. Ватажком угорських племен того періоду був Арпад , наділений титулом князя вождями семи угорських племен.

Нащадки князя швидко усвідомили, що зможуть закріпитися на нещодавно знайденій батьківщині, якщо почнуть жити на європейський манер, що означало, передусім, осілість, прийняття християнства й створення держави. Цей курс був узятий на озброєння внуком Арпада князем Гезою (помер в 997 році). Син Гези - король Іштван І (997-1038 рр.), згодом причислений до лику святих, - пішов по стопах батька. При цьому йому вдалося створити в Карпатському басейні сильну християнську державу західноєвропейського зразка, яка вже в його бутність зуміла протистояти гегемоністським спрямуванням Священної Римської імперії німецької нації.

Порівняно гармонійний розвиток країни при нащадках Іштвана І Святого - короля династії Арпадів - був перерваний у 1241 році внаслідок татаро-монгольського ярма, не так тривалого (усього рік), як спустошливого: спалену дотла її треба було будувати заново. Незважаючи на таку трагічну подію, можна сказати, що в епоху правління королів династії Арпадів (в 1301 році династія по чоловічій лінії припинила існування), а потім і династії Анжу Угорщина була авторитетною державою Центральної Європи, а її кордони, по суті, залишалися незмінними.

У подальшому зміцненні держави та її позицій не можна не віддати данину поваги королю Карою (Карлу) Анжуйському (1307-1342 рр.). Ефективними виявилася його податкова політика і грошова реформа. Він сприяв пожвавленню виробництва на багатих угорських шахтах, а 1335 року виступив з ініціативою економічного й політичного співробітництва. З його ім'ям пов'язана й так звана вишеградська зустріч за участю королів Угорщини, Чехії й Польщі, що поклала початок першому союзу держав у Центральній Європі.

БудапештСин Кароя король Лайош (Людовік) Великий (1342-1382 рр.) в ході військових походів розширив кордони, які при ньому простягалися до самої Болгарії. Йому принесли присягу нові румунські князівства Молдавія й Валахія, а Венеція поступилася Угорщині Далмацією. Про бурхливий розвиток культури в ту епоху свідчить також заснування 1372 року першого угорського університету в місті Пече.

Лайош Великий спадкоємця не залишив. Після його смерті розгорнулася боротьба за престол, яка призвела до анархії. Однак, Жігмонду (Сигізмунду) Люксембургському (1387-1437 рр.), який переміг у цій боротьбі, завдяки власному міжнародному авторитету, вдалося відновити порядок. У 1410 році Жігмонд був обраний імператором Священної Римської імперії німецької нації. Імператор і угорський король, він зумів чимало зробити в інтересах відновлення миру в Європі, але виявився безпорадним перед обличчям небезпеки, що насувалася з боку Османської імперії. Турецьке ярмо зумовило історію Угорщини на три сторіччя уперед.

Турки-османи, які, переправившись через Мармурове море, нападали з боку Балканського півострова, ступили на європейську землю в 1354 році і, за кілька десятиріч, підкоривши балканські народи, нестримно просунулися углиб континенту. Але звитяжні походи легендарного Яноша Хуняді (1407-1456 рр.) на ціле сторіччя відстрочили розширення турецької інвазії в Європі. За результатом битви при Нандорфехерварі (нині Белград) 1456 року напружено стежили у всій Європі. Звістка про перемогу Яноша Хуняді зустрічалася вдячними торжествами.

1458 року угорськими станами був обраний на престол син Яноша Хуняді - 15-літній підліток Матяш Хундяї (Корвін), який відрізнявся незвичайним талантом. На час правління Матяша припадає небачений розквіт країни. Його зусиллями була створена могутня централізована монархія зі стабільними прибутками, добре підготовленою адміністрацією і надійною найманою армією. "Справедливий Матяш", який згодом став героєм народних казок, утримував у Буді і Вишеграді, розташованому в найбільш живописному куточку Дунаю, один із найбільш пишних ренесансних дворів Європи. Його знаменита бібліотека також вважалася одним із найзначніших зібрань рукописів в Європі. Угорський король охоче запрошував до двора вчених і художників. Завоюванням нових територій (Моравії, Сілезії, значної частини Австрії) він прагнув до створення сильної "дунайської імперії", здатної протистояти Османській імперії.

Шарвар. Лечебная купальня.Матяш помер 1490 року. Законних спадкоємців у нього не було. Після його кончини на троні опинилися маловпливові правителі, через що політична стабільність держави похитнулася, а її міжнародний авторитет впав. Розгул феодальної анархії і міжусобні війни призвели до селянської війни 1514 року. Країна була в стані феодальної роздробленості, її роздирали розбрати, коли до південних кордонів підійшли турки: Османська імперія, що досягла апогею влади, готувалася здійснити новий похід на Європу.

Напад турок, яких усі побоювалися, стався 1526 року. Відбулася битва біля Мохача. Величезне турецьке військо, що складалося з 70-80 тисяч чоловік прибуло до місця битви під предводительство самого Сулеймана І (Великого). За півтори години Угорщина втратила усю піхоту; причому в битві з перевершуючими силами противника загинули її кращі представники дворянства й угорський король Лайош ІІ (1506-1526 рр.).

Після поразки в битві біля Мохача країна протягом 150 років була розірваною на три частини: центральна частина, що вклинилася між двома іншими, була окупована турками; західними й північними областями правили Габсбурги, які вступили на угорський престол; у східній частині сформувалося Трансильванське князівство (Ердей).

Боротьба за звільнення тієї частини країни, що була під турками, велася майже безперервно. Спустошливі війни, заснована на безмежній експлуатації система турок і угін в рабство мас угорського населення призвели до трагічних наслідків. За короля Матяша населення становило чотири мільйони осіб, як і в Англії тієї пори. Протягом двох подальших сторіч населення Європи подвоїлося. Що до Угорщини, то тут в кінці XVII століття нараховувалося усього лише три мільйони осіб.

Усвідомлюючи необхідність в союзниках проти турок, угорські магнати західних і північних областей замість загиблого в битві біля Мохача короля обрали на престол австрійського ерц-герцога Фердинанда І Габсбурга (1501-1564 рр.). з цього часу майже протягом чотирьох сторіч на угорському престолі знаходилися королі династії Габсбургів. У боротьбі з турками не тільки Угорщина мала потребу в Габсбургах, але і Габсбурги потребували її. Тому, хоч їхня політика і відповідала, передусім, династичним інтересам, вони зберегли угорську конституцію, віддаючи повагу угорським законам, і практично майже не втручалися у внутрішні справи країни.

Трансільванське князівство (східна половина країни) не була окупована турками, зате його обклали непомірними податками.

Місцеві князі досить самостійно вирішували внутрішні справи, а ось у зовнішній політиці вимушені були постійно балансувати між двома великими державами: імперією Габсбургів та Османською імперією. Видатні трансільванські князі Іштван Баторі, Габор Бетлен і князі Ракоці послідовно боролися за возз'єднання Угорщини, за вигнання турок, а потім, оскільки влада Габсбургів набирала прискорених темпів, - і за вигнання останніх. У той час як в Європі боротьба релігій була в самому розпалі, Трансільванія залишалася островом релігійної терпимості; причому 1571 року її Державні збори в законному порядку закріпили право на свободу чотирьох традиційних релігій: католицької, реформатської (кальвіністської), євангелічної (лютеранської) й унітаріатської.

150 років боролися угорці за звільнення країни. Однак покінчити з все ще сильною Османською імперією можна було тільки, згуртувавши всі європейські сили. 1686 року міжнародні сили Священного союзу, утворені з ініціативи папи римського Габсбургською імперією, Польщею й Венецією, під предводительство герцога Євгена (Єньо) Савойського звільнили Угорщину.

Імператор Габсбург вважав звільнені землі підкореними провінціями, що викликало протест угорської знаті і призвело до змови і повстань. Найбільш значною була визвольна боротьба (1703-1711 рр.), під предводительство Ференца Ракоці ІІ, яка хоч і потерпіла поразка, але примусила Габсбургів повернути місцевим дворянам минулі привілеї. У наступному сторіччі розвиток Угорщини йде за загальноєвропейською моделлю: вона знаходиться під духовним впливом, як Просвіти, так і реформ проінформованого абсолютизму (Марія Терезія (1740-1780 рр.) та Йосиф ІІ (1780-1790 рр.)). У кінці XVIII - на початку XIX століття настає епоха пробудження нації, буржуазних реформ і революції.

Боротьба за реформи, що відкривають шляхи для буржуазного розвитку, була тісно пов'язана з боротьбою за національну незалежність і привела до революції в Пешті, яка вибухнула 15 березня 1848 року. Видатними історичними особистостями тієї епохи вважаються граф Іштван Сеченьї (1791-1860 рр.) і Лайош Кошут (1802-1894 рр.). Сеченьї вважав, що прогрес можливий і в умовах імперії Габсбургів. Він робив акцент на економічному розвитку і виступав прихильником еволюційних перетворень. Розгортанню процесу буржуазного розвитку Угорщини він сприяв не тільки своїми працями, що мали величезне значення, організаторською й просвітницькою діяльністю в колі аристократії, але й тим, що пожертвував заради мети цього розвитку значну частину власних коштів. Ім'я великого патріота всілякий раз приходить на спомин, коли мова заходить про Угорську Академію наук (заснована 1825 року), регулювання русел рік Дунаю й Тиси на угорській території, створення умов для річкового пароплавства і залізничного сполучення.

Кошут, на відміну від Сеченьї, наріжним каменем усіх перетворень ставив питання національної незалежності; причому він дотримувався радикальних політичних принципів. Будучи блискучим оратором, він зумів підняти національних дух людей на визвольну боротьбу, за якою пішла мирна пештська революція, коли король Габсбург, зрадивши освячене раніше завоювання революції, здійснив озброєний напад на Угорщину. Лише в союзі з російським царем Ференцу (Францу) Йосифу І (1830-1916 рр.) удалося потопити в крові героїчну національно-визвольну боротьбу угорського народу, що продовжувалася цілий рік. Угорські загони склали зброю 13 серпня 1849 року. Це сталося біля містечка Вілагош (нині Румунія, Трансільванія).

За придушенням визвольної боротьби почалася жорстка розправа і майже двадцять років бюрократичної тиранії. Однак в середині 1860-х років в зв'язку з політичною ситуацією, що склалася в Європі Габсбурги були зацікавлені в упорядкуванні своїх зв'язків із пригнобленою Угорщиною, що чинила пасивний опір. Вони пішли на переговори з угорською стороною, делегацію якої очолював Ференц Деак (180-1876 рр.). (В угорській історії він є третім по рахунку видатним політичним діячем XIX століття.) Переговори із Францем Йосифом, що відбулися 1867 року, носили компромісний характер, тому-то Ференца Дека стали називати "мудрецем вітчизни". Народилася Угода про перетворення імперії Габсбургів у дуалістичну монархію Австро-Угорщину. Імператор визнав завоювання революції 1848 року і відновив конституційний порядок. В Угорщині, що отримала повний суверенітет у внутрішніх справах, був створений національний уряд. Загальними з Австрією залишилися зовнішня політика, фінанси й армія.

Протягом півстоліття, що минуло після Угоди, спостерігався небачений до цього економічний і культурний підйом, в ході якого Угорщина перетворилася на аграрно-промислову країну із сучасною інфраструктурою і квітучою буржуазною культурою.

Кінець "щасливим мирним часам" поклала перша світова війна. Угорщина як складова частина двоєдиної монархії потерпіла поразку. У такій критичній ситуації восени 1916 року почалася буржуазна революція, що закінчилася проголошенням Республіки. Її президентом став граф, який симпатизував Антанті Міхай Каройї (1875-1955 рр.).

У період між двома світовими війнами політичній еліті при консервативному правителі Міклоші Хорті (1868-1957 рр.) вдалося справитися із завданнями, що витікали з військової поразки і надзвичайних втрат території й населення, і консолідувати країну. Але еліта була не в змозі модернізувати суспільну структуру і вирішити тяжкі соціальні проблеми. Угорщина не зуміла вчинити опір експансії все більш набираючої сили гітлерівської Німеччини, і хоча й не була фашистською, але, сподіваючись на можливість ревізії Версальського (Тріанонського) мирного договору й повернення їй хоча б частини територій, втрачених після першої світової війни, у другій світовій війні виступила на стороні Гітлера. Консервативна еліта, яка із самого початку протистояла нацизму, шукала можливості укладення угоди з країнами Антанти. Німеччина, користуючись даними власної Секретної служби, зуміла, однак, розгадати намір Угорщини вийти з війни і, щоб упередити це, 19 березня 1944 року здійснила військову окупацію союзника, що ослухався. Окупанти допомогли прийти до влади маріонетковому уряду угорських фашистів-нілашистів, внаслідок чого почалися депортація єврейського населення й переслідування прогресивної еліти. Після звитяжного просування Червоної Армії Угорщина перетворилася на поле воєнних дій. На Ялтинській конференції 1945 року долю країни, що лежала в руїнах, вирішили великі держави: вона була віднесена до сфери радянських інтересів.

Усупереч надіям угорців і обіцянкам союзницьких великих держав, звільненій від німців Угорщині не дали можливості вступити на незалежний демократичний шлях розвитку. У ній залишилися радянські війська. Сформована після війни багатопартійна демократична система під радянським тиском поступово припинила існування. При владі була поставлена Комуністична партія, сталінське крило якої під керівництвом Матяша Ракоші (1892-1971 рр.) 1948 року ввело державну систему радянського типу.

23 жовтня 1956 року вибухнула революція. Угорці боролися проти беззаконня й терору. Подавити виступи народу маріонетковому уряду вдалося лише в ході озброєної боротьби за допомогою радянських військ. Після жорстокої розправи, учиненої реорганізованою Угорською комуністичною партією на чолі з Яношем Кадаром, почався новий етап окупації, але як і раніше радянського зразка.

У 60-ті роки з метою консолідації існуючого положення, уряд, пішовши на відомі послаблення, провів економічні реформи, що носили обмежений і половинчастий характер, які призвели до деякого підвищення життєвого рівня населення. Перед угорськими громадянами стало поступово відкриватися все більше можливостей для виїзду за кордон.

Був також узятий курс на пожвавлення економічних контактів із Заходом. Усе це певною мірою відрізняло Угорщину від інших східноєвропейських - соціалістичних - країн. Вона отримала назву "найвеселішого барака" в соціалістичному таборі. У ті часи даний вираз мав вельми позитивний відтінок.

У середині 80-х років для всього світу вже не було секретом, що соціалістичний економічний лад переживає кризу. Особливо сильне суспільне й ідейне бродіння відмічалося в Угорщині з її найбільшою відкритістю на Захід. Саме тому, коли 1989 року зміни в міжнародній політиці вже не залишали сумнівів відносно реальних перспектив відновлення незалежності Угорщині, угорське суспільство виявилося підготовленим до сприйняття змін, що дозволило здійснити зміну ладу мирним шляхом.

Різні суспільні угрупування, що боролися за зміни й організовували рухи мас, створили власні легальні політичні партії. 23 жовтня 1989 року (у річницю революції 1956 року) була проголошена Угорська Республіка, що стало символічним вираженням суті зміни ладу: відновлення суверенітету країни, переходу від централізованої планової економіки до ринкового господарства і від партійно-державної диктатури до багатопартійної демократичної системи.

Після сорокарічного існування однопартійної системи 1990 року відбулися перші дійсно вільні вибори. Сформовані Державні збори заснували інституційну систему демократичної держави західного типу, на основі якої країна знову стала незалежною європейською правовою державою. Відносно основних економічних національних інтересів і найважливіших цілей зовнішньої політики між парламентськими партіями відмічається консенсус.

Уряд правоцентристських партій, що перемогли 1990 року, як і урядова коаліція соціалістів і лібералів, що правила в період з 1994 по 1998 рік, а потім коаліція правоцентристських і цивільних партій 1998-2002 років, так само, як і нинішній коаліційний уряд Угорської соціалістичної партії і Союзу вільних демократів вважали і вважають невідкладним завданням повноправну участь Угорщини в євроатлантичній інтеграції і розвиток контактів із сусідніми країнами, приділяючи особливу увагу захисту прав угорської національної меншини на основі європейських норм.

Депонуванням документа про приєднання 12 березня 1999 року Угорщина офіційно визнана членом НАТО. Важливою віхою в історії країни стали підписані в Афінах 16 квітня 2003 року договори про приєднання Угорщини до Європейського Союзу.